У практиці примусового виконання судових рішень трапляються справи, які на перший погляд виглядають абсолютно безперспективними.
Немає офіційних доходів, немає майна, немає активів, на які можна звернути стягнення. Саме з такої ситуації почалося одне з виконавчих проваджень, яке згодом завершилося повним погашенням боргу.
До приватного виконавця звернулося комунальне підприємство із шістьма виконавчими документами про стягнення заборгованості у солідарному порядку. Загальна сума боргу становила близько 30 тисяч гривень.
Боржниками були шестеро осіб — мати та п’ятеро її дітей.
Після відкриття виконавчих проваджень було здійснено всі необхідні перевірки, передбачені Законом України «Про виконавче провадження». Банківські рахунки боржників були виявлені та арештовані, з наявних залишків коштів списано незначні суми. Водночас жоден із боржників офіційно не працював, у державних реєстрах не значилося ані нерухомості, ані транспортних засобів.
Квартира, за користування якою утворився борг, перебувала у користуванні ще з 1982 року і не була приватизована. Формально — класичний приклад провадження, яке багато хто поспішив би назвати «безнадійним».
Ситуація набула іншого забарвлення після телефонного дзвінка однієї з боржниць. Вона емоційно обурювалася через арешт банківських рахунків і наполягала, що один із них є соціальним, оскільки на нього надходять кошти на утримання дитини. На підтвердження вона надала банківську виписку за пів року.
Втім, аналіз руху коштів по рахунку показав зовсім іншу картину: серед витрат були платежі, які жодним чином не можна пов’язати з потребами немовляти, зокрема значні суми, витрачені у ломбардах. Пояснення боржниці було доволі показовим — кошти, мовляв, витрачалися на придбання золота «для дитини».
На пряме запитання про можливість виконання судового рішення відповідь була ще відвертішою:
фінансова можливість є, але бажання виконувати рішення суду — відсутнє.
Після завершення всіх перевірок по кожному з шести солідарних боржників стало очевидно: офіційних активів для звернення стягнення дійсно немає. Попри обмежені можливості для звернення стягнення, виконавче провадження продовжувало здійснюватися з урахуванням усіх передбачених законом механізмів контролю.
Саме уважність до подальших дій боржників і стала ключовою.
Через деякий час один із боржників вирішив відкрити новий рахунок у банківській установі, намагаючись обійти накладені арешти. Про цю спробу банк негайно повідомив приватного виконавця та надав відповідну інформацію.
Відповідно до частини 4 статті 52 Закону України «Про виконавче провадження», якщо боржник не виконує судового рішення і відкриває нові рахунки в банках виконавець звертається до правоохоронних органів. Матеріали провадження були одразу передані до поліції.
Такі дії боржника містять ознаки злочину, передбаченого статтею 382 Кримінального кодексу України — умисне невиконання судового рішення, що набрало законної сили.
Реакція була миттєвою. Після виклику боржника слідчим на допит заборгованість у розмірі близько 30 тисяч гривень була сплачена у повному обсязі.
Ця історія наочно демонструє: навіть коли примусове виконання рішення суду виглядає безперспективним, ключовим фактором залишається системна робота приватного виконавця та уважне спостереження за поведінкою боржників.
Іноді достатньо однієї помилки, щоб боржник сам загнав себе у правову пастку.
Примусове виконання — це не лише арешти і запити до реєстрів. Це постійний процес, у якому досвід, пильність і правильне застосування закону мають вирішальне значення.